архієпископ Львівський і Галицький Августин
Голова Синодальної Богословської комісії
Української Православної Церкви,
голова Синодального відділу УПЦ
по взаємодії з Збройними Силами
та іншими військовими формуваннями України

Питання про самогубство в Україні стало злободенним. Людина прийняла рішення припинити своє земне життя і здійснила задумане. У язичників чи атеїстів такий вчинок сприймається як героїзм. Зовсім інакше християнство ставиться до самогубців (так називають людей, що свідомо позбавили себе життя будь-яким способом). Підкреслюю: тих, які свідомо прийняли рішення припинити своє життя і реалізували його.

Перш за все, самогубець порушує 6-у заповідь: „Не вбий”. Морфологічно слово „самогубець” – складне: „погубив самого себе”. Причому, це є гріхом ще більш важким, ніж вбивство (тобто насильницьке позбавлення життя іншого). При самогубстві також чиниться насилля: розум і воля людини примусово позбавляють власну душу можливості реалізувати себе, підготувати для життя майбутнього, не використовуючи призначене йому життя земного життя. Крім того, вбивця має можливість покаятися у вчиненому, доки є живим. Є чимало прикладів, коли розбійники каялися і спасалися.

Самогубець, подібно до гумки, „стирає” себе: він не залишає собі можливості покаяння.

Вбивця забирає життя у чужого тіла, самогубець позбавляє життя свою душу.

Самогубство – гріх, після якого покаяння є неможливим.

Самогубство нехай непрямим, але все-таки є гріхом і проти 5 заповіді: „Шануй батька твого і матір твою…”. Ось така „вдячність” зі знаком „мінус„ своїм земним батькам за їх труд і муки! Але найголовнішим є те, що самогубство – гріх проти першої заповіді: „Я Господь Бог твій…”

Самогубець ніби кидає в обличчя Богові отриманий від Нього найбільший дар – життя. Про те, що наше життя належить Богу, говорить апостол Павло: „Бо ніхто з нас не живе для себе, і ніхто не вмирає для себе… і тому, чи живемо ми, чи вмираємо, – завжди Господні” (Єф. 5, 29). Самогубець нехтує і природнім законом, за яким ніхто ніколи не мав ненависті до своєї плоті, а годує і гріє її.

Життя наше – від Господа і Йому належить. Людина не має права переривати його. Самогубство – виклик Творцю, це відмова від прийняття вияву Божественної любові.

Вирішуючи самостійно, своєю волею питання про тривалість свого земного шляху, людина береться і оцінювати себе якісно: „Ось, я дуже хороший, а навколо всі негідники. Нехай вони залишаються тут, а я піду з цього життя, бо воно мені вже не потрібне”. За ступенем зухвалості і гордості самогубець піднімається так само високо, як Денниця (Денниця – ангел, котрий через свою гордість захотів стати як Бог, після чого був скинутий у місце далеке від Бога, що називається ад.) і так само, як той, низько падає.

Самогубство – це підлість щодо Творця. Адже Господь показав нам приклад смирення і терпіння, лагідності і любові, зокрема терплячості до наших гріхів. Подібно злочестивому Юді, самогубець демонструє зворотню якість і, подібно Юді, – безславно гине.

У самогубця є оманливою також уявна зневага до всього земного. Насправді, власне прив’язанність до земного (ображена гордість, почесті, повага, слава, гроші) – страх втратити це, страх покарання, бажання довести це, приводить людину до такого кінця. Самогубець, беззаперечно, виявляє слабоумство, позбавляючи себе вічності через страх перед життєвими проблемами і випробуваннями. І коли в самогубстві язичники чи невіруючі вбачають вияв героїзму, благородства, романтики тощо, то віруюча людина щодо цього вчинку має чітке визначення: це – обман, це – богопротивність, це – вічна погибель.

Тому Церква не молиться за самогубців. Виняток: якщо людина здійснила цей гріх в стані безумства. Але для цього рідним потрібно звернутися в письмовій формі до Правлячого архієрея з проханням дозволити по-християнськи поховати небіжчика. За самогубця, що наклав на себе руки свідомо, молитися дозволено тільки особисто близькій чи рідній особі, але не за богослужінням. Саме тому церковна влада при зверненні рідних за дозволом поховання і християнського поминання самогубців дуже ретельно розглядає всі причини.

Милостиню за самогубця можна подавати, не називаючи його імені: Бог знає, за кого здійснюється ця жертва.

В Православній Церкві до самогубців зараховують осіб, що загинули при бандитському озброєному нападі, вбивстві, а також таких, що померли від отриманих ран і каліцтва внаслідок цього. Однак жертви бандитського нападу, сюди, безумовно, не відносяться.

До самовбивць не належать люди, які позбавили себе життя несвідомо (випадкове падіння з висоти, втоплення у воді, отруєння їжею, порушення техніки безпеки на виробництві, у транспорті тощо). Не визнаються самогубцями люди, які здійснили цей акт і в стані гострого припадку душевного захворювання або під дією великих доз алкоголю чи наркотиків, однак не навмисне позбавлення себе життя.

Самогубець – це той, хто свідомо вирішив припинити своє життя і сам вибрав спосіб реалізації цього рішення.

Самогубство – духовна катастрофа, яка має причини, котрі поклали початок, розвинули і привели до трагічної розв’язки.

Отже, треба особливо підкреслити, що кожен вчинений гріх після покаяння по милості Божій може бути прощений (Мф. 12, 31). Самогубець позбавляє себе можливості не тільки жити, але й покаятися навіть в останню мить перед смертю, тому це найважчий злочин, який людина може вчинити.

За матеріалами сайту: Львівська єпархія

(278)

Ця публікація також доступна такими мовами: English